Історія телефонного пранку: від підпільних касет до інформаційних війн
· ⏱ 16 хв читання · 👁 1
Як телефонні розіграші пройшли шлях від радіокомедії до соціальної інженерії, чому одні пранкери стали легендами, а інші — інструментами державної пропаганди.
Телефон — дивовижний винахід. Він дозволив людям розмовляти на відстані, вести бізнес, рятувати життя, закохуватися, сваритися та з'ясовувати, хто знову не вимкнув світло на кухні.
А ще телефон подарував людству особливий різновид комедії: можливість зателефонувати абсолютно незнайомій людині й розпочати розмову, до якої вона точно не була готова.
Сьогодні ми називаємо це телефонним пранком.
Але за цим простим словом стоїть ціла історія: підпільні аудіокасети, радіостанції, телевізійні шоу, персонажі з багаторічною біографією, майстерні імпровізації, політичні провокації та навіть міжнародні скандали.
І найцікавіше, що в різних країнах цей жанр розвивався зовсім по-різному.
Десь телефонний пранк став мистецтвом абсурду. Десь — способом висміювати шахраїв і впливових людей. А десь перетворився на систематичне цькування або інструмент державної пропаганди.
Розберімося, як усе починалося.
1. До пранкерів були радіокоміки
У телефонних розіграшів немає одного загальновизнаного винахідника. Люди жартували телефоном задовго до появи інтернету, а ранні приватні розмови майже ніколи не записувалися.
Тому правильніше говорити не про перший телефонний жарт у світі, а про те, коли несподівані реакції реальних людей почали перетворюватися на масові розваги.
У 1947 році американський продюсер Аллен Фант запустив радіопрограму Candid Microphone, побудовану навколо прихованого запису непідготовлених реакцій людей. Про це розповідає історичний огляд Музею телебачення.
Згодом ця ідея перетворилася на знамените телевізійне шоу Candid Camera.
Принцип був революційним для свого часу.
Комедію створював не актор із готовим монологом, а сама ситуація. Звичайну людину ставили перед чимось незвичним і спостерігали, як вона реагує.
Це ще не був телефонний пранк у сучасному розумінні, але саме тут можна побачити його фундаментальну ідею.
Найсмішніший момент часто неможливо написати заздалегідь. Його створює людина, яка не знає сценарію.
2. Американські 1970-ті: один бар, два жартівники й дуже злий власник
У 1970-х у Джерсі-Сіті працював непримітний заклад під назвою Tube Bar.
Його власником був Луїс «Ред» Дойч — колишній боксер, який не славився особливим терпінням.
Саме йому почали телефонувати Джон Елмо та Джим Девідсон.
Механіка була геніально простою.
Вони просили покликати до телефону відвідувача з вигаданим ім'ям. Але це ім'я складалося так, щоб під час вимовляння звучати як непристойний вислів.
Спочатку власник бару намагався знайти потрібну людину.
Потім він розумів, що з нього кепкують.
І починалося найцікавіше.
Дойч вибухав лайкою, погрожував, обурювався, а жартівники продовжували телефонувати.
Розмови записувалися на касети, які люди переписували й передавали одне одному.
Жодного YouTube, жодних лайків, жодної монетизації. Просто магнітофон, телефон і сарафанне радіо.
Так виникли легендарні Tube Bar Prank Calls.
Вони стали настільки відомими, що їхні мотиви часто порівнюють із телефонними жартами Барта Сімпсона, який телефонує бармену Мо й просить покликати людину з черговим безглуздим ім'ям.
Цю історію докладно описувала The Washington Post ще у 1993 році.
Саме тут ми бачимо перший великий парадокс жанру.
З одного боку, ці дзвінки стали частиною історії американського гумору.
З іншого — їхня популярність значною мірою будувалася на безкінечному провокуванні конкретної людини.
Межа між комедією та телефонним переслідуванням від самого початку була тонкою.
3. The Jerky Boys: коли пранк перетворився на комедійний альбом
У Нью-Йорку 1980-х двоє друзів, Джонні Бреннан і Камаль Ахмед, почали створювати телефонні розіграші з вигаданими персонажами.
Так виник дует The Jerky Boys.
Їхній підхід відрізнявся від простого доведення співрозмовника до сказу.
Тут пранкер уже був актором.
Він створював персонажа з власним характером, голосом, мовними звичками та дивною життєвою логікою.
Один міг бути нахабним робітником, який вимагав негайно взяти його на роботу. Інший — дивакуватим клієнтом із неможливими проханнями.
Співрозмовник не просто сердився. Він намагався розібратися в ситуації, яка ставала дедалі абсурднішою.
Виходила своєрідна імпровізована театральна вистава — без сцени й без другого актора, який знає сценарій.
Перші записи поширювалися підпільними касетами.
У 1993 році вийшов комедійний альбом The Jerky Boys. Він мав великий комерційний успіх, а вже у 1995 році за мотивами творчості дуету зняли повнометражний фільм.
The Washington Post у великому матеріалі про дует описувала їхній шлях від касет, що ходили університетськими кампусами, до професійних музичних релізів і кіно.
The Jerky Boys довели, що телефонний пранк може бути окремим комедійним твором, а не лише записом чужої сварки.
4. Франція: телефон як театр абсурду
Власний підхід до жанру сформувався у Франції.
Одним із найяскравіших представників французької школи став Жан-Ів Лафесс — комік, актор і майстер телефонних містифікацій.
На початку 1980-х він працював на незалежних радіостанціях, а у 1985 році приєднався до Europe 1.
Його розіграші були справжнім мистецтвом імпровізації.
Лафесс міг вигадати настільки дивну ситуацію, що співрозмовник замість того, щоб негайно покласти слухавку, починав серйозно її обговорювати.
Наприклад, людина отримує дзвінок від нібито космічного центру, який попереджає про незвичайні об'єкти, що незабаром можуть впасти на її будинок.
Замість банальної лайки починається дискусія про дах, його конструкцію та можливі наслідки.
Саме в цьому народжується комедія.
У матеріалі Le Monde, присвяченому творчості Лафесса, особливу увагу приділено його фантазії та здатності імпровізувати.
А в інтерв'ю для Europe 1 сам комік порівнював телефонний розіграш із пінг-понгом: потрібно миттєво реагувати на кожну репліку співрозмовника.
Це прекрасне визначення.
Хороший пранкер не просто говорить заготовлений текст.
Він слухає.
І використовує кожну несподівану відповідь для розвитку історії.
5. Британська школа: як жарт дійшов до прем'єр-міністра
Наприкінці 1990-х телефонні розіграші стали важливою частиною британського комерційного радіо.
Особливо відомим був радіоведучий Стів Пенк.
У 1998 році його команда змогла додзвонитися до тодішнього прем'єр-міністра Великої Британії Тоні Блера.
Комік Джон Калшоу представився лідером консерваторів Вільямом Гейґом.
Блер швидко зрозумів, що розмовляє не зі справжнім політиком.
Проте сама історія стала міжнародною новиною.
Пізніше Пенк особисто описав цей випадок у The Guardian.
Чим він цікавий?
Тут уже йшлося не просто про несподіваний дзвінок випадковій людині.
Пранкер використовував переконливу імітацію голосу, політичний контекст і правильну легенду, щоб пройти через систему комунікації високопосадовця.
Це фактично соціальна інженерія — використання психологічних і соціальних механізмів для досягнення певної мети.
У такому разі метою був комедійний ефект.
Але сама техніка виявилася придатною для значно серйозніших речей.
6. Коли телефонні пранки потрапили на телебачення
У 2002 році американський телеканал Comedy Central запустив шоу Crank Yankers.
Його концепція була незвичайною.
Коміки здійснювали справжні телефонні дзвінки, а потім ці розмови відтворювали на екрані за допомогою ляльок.
За проєктом стояли, зокрема, Джиммі Кіммел і Адам Каролла.
Тепер глядач міг не лише чути діалог, а й бачити вигадані обличчя його учасників.
Як згадували творці у великій усній історії Comedy Central, проблема полягала саме в тому, як перетворити суто звуковий гумор на телевізійний формат.
Ляльки стали відповіддю.
Велика Британія пішла іншим шляхом.
Комік Кейван Новак створив шоу Fonejacker, у якому один актор виконував ролі безлічі телефонних персонажів.
Глядачі бачили графіку та анімовані образи, а основою залишалися справжні телефонні розмови.
Тут особливо важливими були голоси, акценти, вигадані біографії й манера спілкування.
Завдяки таким проєктам телефонний пранк остаточно вийшов за межі підпільних записів і став повноцінним телевізійним жанром.
Але приблизно в цей самий період власна цікава школа телефонного гумору вже формувалася й в Україні.
7. Україна: Дмитро Чекалкін, «Веселі яйця» та культура розіграшів
Історія українського телефонного пранку була б неповною без Дмитра Чекалкіна.
Причому його біографія сама по собі могла б стати основою пригодницького фільму.
Військовий перекладач, знавець арабської мови та івриту, дипломат, один із перших представників незалежної України на Близькому Сході — і водночас людина, яка вирішила професійно займатися гумором.
Наприкінці 1990-х Чекалкін очолював телерадіокомпанію «Київські відомості», де розвивав власні гумористичні формати.
Його телефонні розіграші мали принципову особливість.
На відміну від пранків, головна мета яких — довести співрозмовника до сказу, Чекалкін часто намагався завершити розмову позитивно.
Людей розігрували з нагоди дня народження, використовували несподівані історії, вигадані ситуації та оригінальні голоси.
А наприкінці співрозмовника могли привітати й вручити подарунок.
У великому матеріалі «Радіо Свобода» 2021 року Чекалкін розповідав, що починав із телефонних розіграшів передплатників газети «Київські відомості». За його словами, на певному етапі він уже привітав близько 30 тисяч іменинників.
Важливо, що його підхід не обмежувався примітивними телефонними жартами.
Дипломатичний досвід, знання іноземних мов, робота в міжнародному середовищі та знайомство з європейським радіо допомогли сформувати власний стиль.
У тому самому інтерв'ю Чекалкін згадував, що на нього впливали записи ізраїльських радіорозіграшів і робота британського коміка Стіва Пенка.
Виходить цікава культурна естафета:
Західна радіокомедія → українські телефонні розіграші → нове покоління українських пранкерів.
А до чого тут «Веселі яйця»?
Це окрема, але дуже важлива частина історії.
У 2004 році, під час президентських виборів і Помаранчевої революції, команда Чекалкіна зробила проєкт «Веселі яйця» одним із найпомітніших явищ політичної сатири.
Його назва відсилала до знаменитого інциденту з Віктором Януковичем в Івано-Франківську, коли в кандидата кинули яйце.
Проєкт поєднував політичні жарти, пісні, карикатури та анімаційні сюжети. Як сам Чекалкін пояснював, ця сатирична традиція існувала й раніше під іншими назвами, а «Веселі яйця» стали її актуальним політичним втіленням.
Це не була виключно програма телефонних пранків. Однак «Веселі яйця» стали яскравим прикладом використання гумору як суспільного й політичного інструмента.
У грудні 2004 року в інтерв'ю «Громадському радіо», опублікованому «Українською правдою», Чекалкін пояснював: одним із завдань команди було допомогти людям подолати апатію та невіру у власні сили.
Це важливий момент.
Сатира може не лише розважати.
Вона здатна зменшувати страх перед владою, руйнувати образ недоторканності політиків і допомагати суспільству побачити абсурд там, де раніше люди бачили лише загрозу.
У 2006 році в інтерв'ю «Радіо Свобода» Сергію Рахманіну Чекалкін розповідав про значення політичної сатири й наводив відгуки людей, яким гумористичні програми допомагали переживати складні моменти життя.
Його досвід показував, що телефонний розіграш і політична сатира можуть мати значно більше сенсу, ніж просто бажання посміятися над випадковою людиною.
8. Як Дмитро Чекалкін вплинув на Євгена Вольнова
Тут історія переходить від загальних фактів до особистого досвіду.
Євген Вольнов згадує, що ще в молодості слухав телефонні розіграші Дмитра Чекалкіна.
Його приваблювала сама можливість побудувати цілу комедійну історію навколо звичайної телефонної розмови.
Несподіваний дзвінок, переконлива легенда, імпровізація, справжня реакція співрозмовника — усе це показувало, наскільки цікавим може бути такий формат.
Чекалкін став одним із людей, чия творчість надихнула Вольнова спробувати себе в телефонному пранку.
Звичайно, згодом у Вольнова сформувався зовсім інший стиль.
Більш конфліктний, провокаційний, побудований на довгих діалогах, психологічних експериментах і соціальній інженерії.
З'явилися дзвінки колекторам, шахраям, чиновникам, прихильникам російської агресії та іншим персонажам.
А згодом — образ майора Чорнобаєва.
Але принцип, який колись так захоплював у чужих радіорозіграшах, залишився.
Телефонний дзвінок — це не обов'язково одна смішна репліка. Це можливість створити цілу історію, фінал якої не знає навіть автор.
Цікаво, що у 2021 році історії обох пранкерів перетнулися в одному журналістському матеріалі.
«Радіо Свобода» опублікувало програму «Пранкеры», підготовлену Оленою Холоденко, у якій і Чекалкін, і Вольнов розповіли про власні підходи до телефонних розіграшів.
Чекалкін наголошував на позитивних емоціях і привітаннях.
Вольнов — на можливостях соціальної інженерії, психологічного впливу та використанні пранків для викриття певних явищ.
Це два різні погляди на один жанр.
І обидва стали частиною історії української телефонної комедії.
9. Російська школа: коли весь гумор зводиться до чужої істерики
У Росії телефонний пранк набув власних рис.
Особливо помітною стала субкультура так званих постійних «жертв» — людей, яким телефонували знову й знову, записували їхні реакції та поширювали найемоційніші уривки.
Часто це були звичайні люди, зокрема літні особи.
І головною метою ставало не створення цікавої історії, а отримання максимально бурхливої реакції.
Що голосніше людина кричить, що більше лається, що сильніше нервує — то нібито кращий пранк.
Проблема такого формату очевидна.
Якщо весь жарт зводиться до того, щоб годинами телефонувати роздратованій літній людині, доки вона не почне проклинати всіх навколо, то де тут, власне, комедія?
Де вигадка? Де персонаж? Де цікава соціальна ситуація? Де імпровізація?
Замість театру абсурду виходить архів чужих нервових зривів.
Зрозуміло, це не опис абсолютно всіх російських коміків або кожного телефонного розіграшу, створеного в Росії. Йдеться про конкретну, досить помітну пранк-субкультуру.
Але саме її естетика демонструє, наскільки низько може опуститися жанр, якщо головним критерієм якості стає кількість лайки на хвилину.
Смішна історія й запис приниження людини — не одне й те саме.
І все ж найбільш тривожний поворот російської історії пранку пов'язаний навіть не з цим.
А з тим, що телефонну містифікацію почали використовувати для політичного впливу.
10. Вован і Лексус: коли пранкер стає частиною пропагандистської машини
Володимир Кузнєцов, відомий як Вован, та Олексій Столяров, відомий як Лексус, стали найвідомішим російським дуетом політичних пранкерів.
Вони телефонують політикам, дипломатам та іншим публічним особам, представляючись людьми, якими насправді не є.
Серед їхніх цілей були високопосадовці різних держав.
Технічно такі дзвінки можуть вимагати серйозної підготовки: правильної легенди, знання політичного контексту, переконливого представлення та розуміння того, як влаштовані офіційні комунікації.
Тож проблема тут не в повній відсутності навичок соціальної інженерії.
Питання набагато серйозніше: кому служать ці навички та з якою метою використовуються?
Після російської окупації Криму у 2014 році дует дедалі більше концентрувався на Україні та західних політиках.
Їхні записи активно поширювалися російськими державними медіа.
Окремі репліки співрозмовників подавалися як політичні сенсації, іноді без достатнього контексту.
А самі розіграші використовувалися для підкріплення кремлівських інформаційних наративів.
Це не просто суб'єктивне враження.
У 2024 році в науковому журналі Global Studies Quarterly вийшло дослідження Дмитра Черноброва про вплив російських зовнішньополітичних пранків на аудиторію. Воно показало, що гумор насамперед допомагає поширювати й підсилювати вже наявні політичні погляди, тоді як його здатність переконувати скептиків залишається обмеженою.
Інше академічне дослідження, State pranking: deceit and humor in Russia-West relations, прямо розглядає Вована і Лексуса як пранкерів, пов'язаних із російською державою, та аналізує їхню роль у політичній комунікації.
А німецька служба захисту конституції Баден-Вюртембергу попереджала про використання телефонних пранків російськими акторами у кампаніях впливу.
Показовим стало й офіційне визнання з боку самої Росії.
У липні 2024 року, за повідомленням Reuters із посиланням на державне агентство РІА, Вован і Лексус отримали державний орден Дружби.
Тож зв'язок цієї діяльності з російською державною пропагандою має документальне підтвердження.
Водночас слід розрізняти державну підтримку, участь в інформаційних кампаніях і формальне працевлаштування у спецслужбах.
Публічних доказів, що обидва пранкери є штатними співробітниками саме ФСБ, недостатньо для категоричного твердження.
Але для оцінки їхньої суспільної ролі цього й не потрібно.
Показовішим є інше: російська держава, яка веде загарбницьку війну проти України, використовує подібні записи у своїй пропагандистській системі.
І тут виникає фундаментальна різниця між сатирою та інформаційною операцією.
Сатирик може висміювати владу, ставити незручні запитання, руйнувати офіційні міфи.
А пропагандист, який маскується під пранкера, працює на зміцнення цих міфів.
Можна дуже переконливо зображати чужий голос — і при цьому зовсім не бути незалежним коміком.
11. Інтернет змінив усе: від випадкових дзвінків до багаторічних історій
Поява доступного цифрового запису, інтернету, YouTube і стримінгових платформ радикально змінила телефонний пранк.
Раніше розмову могли почути лише слухачі конкретної радіостанції або власники копії касети.
Тепер один запис здатний роками знаходити нову аудиторію.
Змінився і сам формат.
Телефонні дзвінки можна доповнювати відео, документами, записами конференцій, матеріалами з відкритих джерел та іншими доказами.
Особливо це помітно в українському пранку під час російсько-української війни.
Розіграші, які починалися як провокаційні розмови, іноді перетворювалися на складні експерименти із соціальної інженерії.
Наприклад, Євген Вольнов використовував телефонні легенди й дистанційне спілкування для контактів із прихильниками російської агресії, а також із людьми, пов'язаними з російськими військовими структурами.
У 2023 році NV повідомляло про втручання Вольнова разом із хакерами у трансляцію російсько-іранської конференції.
Це вже далеко від класичного телефонного розіграшу зі смішним вигаданим ім'ям.
Але принцип залишається впізнаваним.
Один учасник взаємодії має більше інформації про справжній характер ситуації, ніж інший.
І використовує цю перевагу для отримання певного результату.
Саме тут соціальна інженерія перестає бути лише комедійним прийомом.
Вона може слугувати для викриття шахрайства, дослідження людських реакцій, політичної сатири чи документування певних явищ.
А може використовуватися для маніпуляцій і дезінформації.
Техніка схожа. Наслідки — зовсім різні.
12. Чи є майбутнє у телефонного пранку?
Сьогодні практично кожна людина має смартфон, інтернет і доступ до величезної кількості розважального контенту.
Здавалося б, хто захоче слухати звичайні телефонні розмови?
Але телефонний пранк зберігає одну важливу перевагу перед багатьма іншими жанрами.
Ніхто не знає, що станеться наступної секунди.
Комік може підготувати легенду, придумати персонажа, вивчити інформацію про ситуацію.
Але він не може заздалегідь написати відповіді реальної людини.
Саме тому вдалий пранк здатний тривати пів години, годину або й довше, залишаючись цікавим.
Слухач стежить не тільки за жартами, а й за розвитком непередбачуваної історії.
Втім, майбутнє жанру залежить не лише від технічних можливостей.
Воно залежить від того, що автор вважає своєю головною метою.
Змусити людину кричати?
Зняти на камеру її приниження?
Видати пропагандистську операцію за журналістське розслідування?
Чи створити справді цікаву історію, яка викриває абсурд, розважає слухачів і змушує замислитися?
Історія телефонного пранку показує, що всі ці шляхи можливі.
Але не всі вони однаково варті того, щоб ними пишатися.
Від однієї телефонної слухавки до тисяч історій
За десятиліття телефонний пранк пройшов надзвичайний шлях.
Від приватних магнітофонних записів — до комедійних альбомів.
Від радіопередач — до телевізійних шоу.
Від випадкових розіграшів — до складних соціальних експериментів.
Від абсурдних діалогів — до політичних та інформаційних операцій.
І в цій історії є власна українська традиція.
Дмитро Чекалкін розвивав культуру радіорозіграшів і використовував гумор для подолання страху та політичної апатії.
Євген Вольнов, який слухав його творчість у молодості, згодом пішов власним шляхом — від телефонних розіграшів до багаторічного архіву розмов, провокацій і соціальної інженерії.
Сьогодні на Prank.show зібрані тисячі записів, створених за роки цієї діяльності.
І кожен із них нагадує просту річ.
Для хорошої історії не завжди потрібна кінокамера, дорогі декорації чи професійні актори.
Іноді достатньо телефону.
І двох людей, одна з яких ще не здогадується, в яку історію щойно потрапила.